Категорія: Публікаціі

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку, що працівника, який відмовився продовжувати роботу після зміни місця роботи з Києва до Одеси, було звільнено правомірно.
Суд зазначив, що за обставин цієї справи визначення нового місця виконання трудового договору було законною зміною істотних умов праці, а необґрунтована відмова профспілки у погодженні звільнення не перешкоджала припиненню трудового договору.

Обставини справи

Директор департаменту внутрішнього аудиту ДП «Адміністрація морських портів України» звернувся до суду з позовом про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскарживши своє звільнення.

Наприкінці 2022 року підприємство ухвалило рішення змінити місце роботи частини працівників апарату управління з Києва до Одеси. Необхідність такого рішення роботодавець обґрунтував організаційними змінами, спрямованими на підвищення ефективності управління діяльністю морських портів. Працівника письмово повідомили про зміну істотних умов праці, однак він відмовився продовжувати роботу в Одесі. Після цього трудовий договір із ним припинили на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України.

Позивач вважав, що роботодавець фактично здійснив переведення в іншу місцевість, а не змінив істотні умови праці. Крім того, він посилався на те, що підприємство продовжувало працювати в дистанційному режимі, тому підстав для зміни місця роботи не було, а також зазначав, що як заступник голови профспілкового комітету був звільнений без належної згоди профспілки.

Суд першої інстанції поновив працівника на посаді та стягнув на його користь понад 347 тис. грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Після повторного апеляційного перегляду це рішення залишили без змін.

Що вирішив Верховний Суд

Касаційний цивільний суд скасував рішення судів попередніх інстанцій у частині задоволених позовних вимог та відмовив у поновленні працівника на роботі і стягненні середнього заробітку.

Верховний Суд зазначив, що під час дії воєнного стану роботодавець відповідно до Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» повинен повідомити працівника про зміну істотних умов праці не пізніше моменту їх запровадження. У цій справі роботодавець дотримався цього порядку.

Суд звернув увагу, що роботодавець визначив нове місце виконання трудового договору в Одесі, обґрунтувавши це потребами належної організації роботи підприємства. ДП «Адміністрація морських портів України» здійснює свою основну діяльність через морські порти та їх філії, розташовані в південних регіонах України, тоді як у Києві фактично забезпечуються переважно представницькі функції. За таких обставин визначення місця роботи в Одесі перебувало в межах дискреційних повноважень роботодавця.

КЦС ВС дійшов висновку, що за обставин цієї справи визначення нового місця виконання трудового договору в Одесі було зміною істотних умов праці, про яку працівника належним чином повідомили. Відмова працівника від продовження роботи після зміни місця роботи дала роботодавцю підстави припинити трудовий договір за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України.

Водночас Верховний Суд наголосив, що у цій справі режим дистанційної роботи не впливав на оцінку правомірності зміни місця роботи працівника. Тому висновки судів попередніх інстанцій про те, що дистанційний режим виключав можливість такої зміни, були визнані помилковими.

Окремо Верховний Суд оцінив питання погодження звільнення профспілкою. Суд підкреслив, що закон вимагає саме обґрунтованого рішення профспілкового органу про відмову у наданні згоди на звільнення. Якщо таке рішення не містить належного обґрунтування, воно не перешкоджає звільненню працівника.

У справі 752/2048/23 профспілка відмовила у погодженні звільнення переважно через те, що роботодавець звернувся з відповідним поданням уже після звільнення працівника. Верховний Суд зазначив, що профспілка не навела належного обґрунтування незаконності звільнення саме за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України та не вказала, які норми матеріального права були порушені роботодавцем. За таких обставин рішення профспілкового органу не можна вважати достатньо обґрунтованим.

У підсумку Верховний Суд дійшов висновку, що за обставин цієї справи роботодавець правомірно змінив місце виконання трудового договору, дотримався встановленого порядку повідомлення про зміну істотних умов праці, а відмова працівника від продовження роботи після зміни місця роботи була достатньою підставою для припинення трудового договору. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині поновлення працівника на посаді та стягнення середнього заробітку були скасовані, а в задоволенні цих позовних вимог остаточно відмовлено.

Оригінал статті читайте на сайті “СУДОВО-ЮРИДИЧНА ГАЗЕТА”

Європейський суд з прав людини 23 липня 2026 року ухвалив рішення у справі Derevyanko and Tarasova v. Ukraine (заяви № 39465/23 та № 43066/23), у якому дослідив дотримання Україною гарантій статті 5 §§ 1 і 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод під час застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до осіб, яких підозрювали у злочинах проти основ національної безпеки в умовах повномасштабної війни.

Рішення є важливим для української судової практики, оскільки Суд підтвердив, що навіть в умовах воєнного стану та розслідування злочинів, пов’язаних із колабораційною діяльністю чи пособництвом державі-агресору, суди не звільняються від обов’язку наводити індивідуалізовані, належні та достатні підстави для тримання особи під вартою.

Обставини справи

Перший заявник працював на підприємстві в Балаклії, яка перебувала під російською окупацією. Після звільнення території його підозрювали у колабораційній діяльності за те, що під час окупації він виконував обов’язки керівника підприємства, організовував його роботу, взаємодіяв з окупаційною адміністрацією та забезпечував господарську діяльність.

Його було взято під варту у березні 2023 року, після чого суди неодноразово продовжували строк тримання під вартою. Згодом суд першої інстанції визнав його винним, однак апеляційний суд замінив призначене покарання у виді позбавлення волі штрафом та конфіскацією майна.

Друга заявниця працювала торговельною представницею українського виробника лікарських засобів. Слідство вважало, що вона брала участь у схемі постачання медичних препаратів до Росії в обхід урядових заборон, маскуючи поставки під експорт до інших держав. Її підозрювали у пособництві державі-агресору та також помістили під варту. Заявниця стверджувала, що співпрацювала зі слідством, добровільно надала правоохоронцям доступ до свого телефону та не вчиняла жодних дій, які могли б свідчити про намір перешкодити розслідуванню.

Позиція ЄСПЛ

Аналізуючи справу першого заявника, Суд насамперед звернув увагу, що національні суди фактично поклали в основу своїх рішень тяжкість можливого покарання.
ЄСПЛ зазначив, що небезпека переховування не може оцінюватися виключно з огляду на суворість можливого покарання. Вона повинна визначатися з урахуванням інших обставин, які або підтверджують існування такого ризику, або свідчать про його незначність настільки, що він не може виправдовувати тримання особи під вартою.

Суд наголосив, що інкримінована заявникові форма колабораційної діяльності відповідно до українського законодавства належала до найменш тяжких різновидів цього злочину, а санкція передбачала можливість призначення штрафу як альтернативи позбавленню волі. За таких обставин посилання судів на суворість можливого покарання як основну підставу ризику втечі було особливо непереконливим.

ЄСПЛ зазначив, що національні суди не спростували аргумент заявника про те, що після деокупації території він тривалий час залишався за місцем проживання, хоча знав про кримінальне провадження та мав можливість залишити територію.

Також суди не навели переконливих підстав існування ризику незаконного впливу на свідків і навіть продовжували посилатися на нього після завершення їх допиту.
Суд наголосив, що апеляційний суд згодом додатково послався на ризик вчинення нового кримінального правопорушення, однак не навів жодних мотивів такого висновку, окрім посилання на можливе покарання.
Окрему увагу ЄСПЛ приділив тому, як українські суди використовували його практику.

Суд зазначив, що позитивно оцінює прагнення національних судів враховувати практику ЄСПЛ, однак висловив занепокоєння тим, що вони, ймовірно, неправильно зрозуміли окремі правові позиції Суду. Частина тверджень, які українські суди приписували рішенню у справі Letellier v. France, фактично відсутня у цьому рішенні та не відображає підхід ЄСПЛ щодо оцінки законності тримання особи під вартою.

Щодо другої заявниці Суд окремо проаналізував як наявність обґрунтованої підозри, так і підстави її подальшого тримання під вартою.
ЄСПЛ зазначив, що кримінально-правова норма про пособництво державі-агресору була новою і ще не мала сталої практики застосування. Попри окремі недоліки у мотивуванні органів слідства, не можна було дійти висновку, що використання цієї норми не мало розумного підґрунтя, а первинна підозра була свавільною. Тому порушення статті 5 § 1 Конвенції Суд не встановив.

Разом із тим Суд дійшов іншого висновку щодо продовження її тримання під вартою.
ЄСПЛ зазначив, що ризики втечі, впливу на свідків та знищення доказів були сформульовані судами занадто загально, тоді як істотні обставини справи залишилися поза увагою.
Суд наголосив, що національні суди не врахували беззаперечну співпрацю заявниці зі слідством протягом кількох місяців до її арешту та не навели жодних фактів, які б свідчили про спроби переховуватися або будь-яким чином впливати на перебіг розслідування.

ЄСПЛ також підкреслив, що навіть після повідомлення про підозру заявниця залишалася на волі та продовжувала виконувати процесуальні обов’язки, однак суди фактично проігнорували цю обставину при оцінці необхідності її подальшого тримання під вартою.
Керуючись вищевикладеним, ЄСПЛ одноголосно встановив порушення статті 5 § 3 Конвенції щодо обох заявників, визнавши, що їх тримання під вартою не ґрунтувалося на належних і достатніх підставах. Водночас щодо другої заявниці Суд не встановив порушення статті 5 § 1 Конвенції, оскільки первинна підозра за новою статтею Кримінального кодексу України не була свавільною.

Рішення підтверджує усталений підхід ЄСПЛ, що навіть у справах про злочини проти національної безпеки та в умовах воєнного стану суди повинні здійснювати індивідуальну оцінку кожного ризику, не обмежуючись загальними посиланнями на тяжкість обвинувачення чи суспільний інтерес.

Оригінал статті читайте на сайті “СУДОВО-ЮРИДИЧНА ГАЗЕТА”

Рішення українських судів допомагають отримати компенсацію через Міжнародний реєстр збитків. На цьому наголосила суддя Великої Палати Верховного Суду Ольга Ступак на регіональному форумі «Від збитків до компенсації: дієві інструменти для релокованих та постраждалих підприємств», організованому Луганською державною адміністрацією.

Суддя зауважила, що збройна агресія рф проти України розпочалася не 24 лютого 2022 року, а ще в 2014 році з окупації частини території Донецької та Луганської областей і анексії Криму. Суддя зазначила, що саме тоді з’явилися перші позови про відшкодування шкоди, але вони були спрямовані проти держави Україна, а не рф, оскільки громадяни вважали, що держава не забезпечила належної безпеки та збереження їхнього майна.

24 лютого 2022 року стало тригером, який розвернув вектор таких вимог. І левова частка позовів сьогодні скерована вже до держави-агресора. На початку перед судами постала проблема: для розгляду таких справ необхідна згода рф, отримати яку з очевидних причин було неможливо. І вже у квітні 2022 року КЦС ВС вперше сформулював висновок про те, що держава-агресор, яка порушила фундаментальні норми міжнародного права, не може покликатися на юрисдикційний імунітет, щоб позбавити постраждалих доступу до суду. Це рішення, підкреслила доповідачка, відкрило шлях до розгляду національними судами численних справ про відшкодування шкоди, завданої збройною агресією, у яких відповідачем виступає країна-агресор.

Ольга Ступак звернула увагу на низку процесуальних труднощів, притаманних саме цій категорії спорів. Зазначила, що в них наявний нетиповий відповідач – країна-агресор, яка фактично не бере участі в процесі. Це ускладнює забезпечення змагальності сторін, а також належне повідомлення відповідача про розгляд справи. Національні суди застосовують положення ст. 12-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» і повідомляють про розгляд справ через судовий портал. А в господарських справах позивачі додатково надсилають копії матеріалів і позовних вимог на адресу посольств держави-агресора в третіх країнах через міжнародних поштових операторів.

Також суддя зазначила, що вимоги про відшкодування шкоди, завданої нерухомому майну, підпорядковуються правилам виключної підсудності – справа розглядається господарським судом за місцезнаходженням майна (а якщо об’єктів декілька – за місцезнаходженням найдорожчого з них), тоді як вимоги щодо рухомого майна можуть пред’являтися за місцем заподіяння шкоди.

Окремо суддя зупинилася на питанні судового збору. Зазначила, що позивачі у справах за позовами безпосередньо до держави-агресора звільняються від його сплати. Водночас суддя звернула увагу на постанову Касаційного господарського суду у складі ВС від 11 листопада 2025 року у справі № 911/591/25. В ній зроблено висновок, що законодавча норма про звільнення позивача від сплати судового збору стосується лише позивачів у справах за позовами, пред’явленими безпосередньо державі-агресору. Зазначена норма має пряме застосування, її дія не поширюється на справи, у яких відповідачами є господарюючі суб’єкти, навіть якщо вони пов’язані з державою-агресором, замінюють чи доповнюють її.

При цьому Ольга Ступак підкреслила, що найболючішим питанням залишається виконання вже постановлених рішень у відповідній категорії справ. Усі видані в таких справах виконавчі листи об’єднуються у зведене виконавче провадження, яке адмініструє відповідний департамент Міністерства юстиції України. Проте майна держави-агресора на території України недостатньо, щоб задовольнити всі відкриті провадження.
Допомогти з відшкодуванням завданої рф шкоди має Міжнародний реєстр збитків для України. Суддя звернула увагу на те, що обставини, які встановлює національний суд при розгляді справ відповідної категорії, перетинаються з тими, що потрібно довести під час звернення до Міжнародного реєстру збитків.

Так, при розгляді справ про відшкодування майнової шкоди суд має встановити такі обставини:
– чим підтверджується належне право власності пошкодженого майна;
– чи є єдиний власник / співвласники пошкодженого майна;
– чим підтверджується факт пошкодження майна;
– чим підтверджується причинно-наслідковий зв’язок завданої шкоди;
– чим підтверджується розмір завданої шкоди.

Тобто, по суті, ті обставини, які необхідні для Міжнародного реєстру збитків, так само встановлюються національними судами. Постає питання, чи може Реєстр просто на підставі рішення суду виплатити компенсацію. Відповідь на нього негативна. Реєстр має власний механізм оцінки обставин. Однак рішення національного суду може бути використане як доказ у міжнародному механізмі. Тому, зазначила суддя, якість мотивування та деталізація встановлених судом обставин допомагають позивачам, які вже пройшли національний судовий процес, підтвердити своє право на відшкодування шкоди в межах міжнародного механізму компенсації.

Також Ольга Ступак розглянула питання щодо упущеної вигоди. Зазначила, що вимога про відшкодування упущеної вигоди фігурує практично в кожній другій господарській справі цієї категорії, і навела як приклад справу про стягнення вартості втрачених залізничних напіввагонів і неотриманої орендної плати за них (рішення Господарського суду міста Києва від 5 липня 2023 року у справі № 910/6598/23). Також вона звернула увагу на постанову КГС ВС від 30 вересня 2021 року у справі № 922/3928/20, в якій суд визначив критерії для розрахунку розміру збитків у вигляді упущеної вигоди та стандарти його доказування.

Доповідачка торкнулася й питання витрат на релокацію та проблему втрачених документів. Вона наголосила, що збитки релокованих підприємств, включно з безпосередніми витратами на переїзд, також оцінюються і входять до розміру шкоди, яку відшкодовують суди.

Найскладнішою проблемою в цій категорії справ суддя визнала ситуації, коли документи про право власності втрачені, а відомостей про відповідне майно немає і в державних реєстрах, особливо щодо об’єктів, інформація про які не вносилася до електронних реєстрів до 1 січня 2013 року. У таких випадках, зазначила доповідачка, дискусія в судовій практиці ведеться навколо того, чи необхідно розглядати ці справи в позовному провадженні, чи достатньо застосування спрощеної процедури, зокрема окремого провадження для встановлення юридично значущих фактів, передбаченого ЦПК України.

Оригінал статті читайте на сайті “СУДОВО-ЮРИДИЧНА ГАЗЕТА”

Адвокат Пушко Ігор Олександрович має позитивну практику щодо ведення даної категорії справ.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 46 Цивільного кодексу України, фізична особа, яка пропала безвісти у зв’язку з воєнними діями, збройним конфліктом, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців.

Такими конкретними обставинами може бути, наприклад, те, що був бій, і військовослужбовець з нього не повернувся, або пішов у розвідку і не повернувся тощо.
Відповідно до ч. 3 ст. 46 Цивільного кодексу України, фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це, але особа, яка визнається померлою у зв’язку з воєнними діями, може бути визнана такою з дня її вірогідної смерті, а не з того дня, коли рішення суду набуде чинності.

У Постанові КЦС ВС від 28 лютого 2024 року у справі № 506/358/22 Верховний Суд вказав, що за наявності припущень про факт смерті фізичної особи, у тому числі у зв`язку з воєнними діями, без достовірних доказів, які свідчать про цей факт, правильним буде звернення до суду із заявою про оголошення судом особи померлою (частина друга статті 46 ЦК України), а не із заявою про встановлення факту смерті цієї фізичної особи (пункт 8 частини першої статті 315 ЦПК України).

Особливістю цієї категорії справ є те, що висновок суду про оголошення фізичної особи померлою ґрунтується на юридичному припущенні смерті особи (правова презумпція).
Тобто, на відміну від підстави для встановлення факту смерті особи (наявність достовірних доказів, що свідчать про її загибель), підставою для оголошення особи померлою є не факти, які напевне свідчать про її загибель, а обставини, що дають підставу припускати смерть такої особи. До того ж особливістю визнання фізичної особи померлою (фактично припущення про смерть цієї особи) є передбачені законом правові наслідки появи такої особи (ст. 48 ЦК), тоді як встановлення факту смерті фізичної особи таких наслідків не передбачає.

Виходячи зі змісту положень статей 43,46 ЦК України, статей 305, 306 ЦПК України, у випадку, якщо особа, яка несла військову службу, пропала безвісти у зв’язку з воєнними діями, зокрема внаслідок вогневого впливу незаконних збройних формувань під час проведення антитерористичної операції (операції об’єднаних сил), повномасштабного вторгнення рф на територію України такі обставини можуть виступати підставою для оголошення судом особи померлою на підставі частини другої статті 46 ЦК України, а не визнання фізичної особи безвісно відсутньою (про яку немає відомостей про місце її перебування в місці її постійного проживання) на підставі частини першої статті 43 ЦК України.

Тлумачення частини першої та другої статті 46 ЦК України свідчить, що цивільним законодавством передбачалося декілька підстав для оголошення фізичної особи померлою: по-перше, тривала безвісна відсутність, тобто якщо у місці постійного проживання фізичної особи немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років; по-друге, особа пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, якщо у місці постійного проживання фізичної особи немає відомостей про місце її перебування протягом шести місяців; по-третє, за можливості вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного випадку або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру фізична особа може бути оголошена судом померлою протягом одного місяця після завершення роботи спеціальної комісії, утвореної внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; по-четверте, якщо особа пропала безвісти у зв’язку з воєнними діями, в такому випадку вона може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. При цьому, суду надано право оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців.

Від встановлення факту загибелі військовослужбовця при виконанні військової служби внаслідок збройної агресії російської федерації проти України залежить виникнення та реалізація особистих та майнових прав заявника як члена сім’ї загиблого військовослужбовця. Тобто, відповідний юридичний факт має індивідуальний характер, оскільки породжує правові наслідки лише для заявника, а саме: отримання виплат передбачених законодавством, оформлення спадщини тощо.

Постанова КЦС ВС від 26 лютого 2024 року у справі № 686/9938/23 вказує, що громадянин може бути оголошений в судовому порядку померлим у разі встановлення обставин, на підставі яких суд робить вірогідне припущення про смерть громадянина. Оголошення судом громадянина померлим усуває невизначеність у правовідносинах за участю особи, яка тривалий час є відсутньою за місцем свого постійного проживання і місце перебування якої невідоме. Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про задоволення заяви про оголошення військовослужбовця померлим, Верховний Суд виходив із того, що існують достатні підстави, підтверджені належними доказами, для оголошення особи загиблою під час виконання військового обов’язку по захисту держави України у російсько- українській війні від дня вірогідної смерті.

Крім того. Верховний Суд зазначив, що з урахуванням конкретних обставин справи, оголошення особи померлою можливе і після спливу шести місяців з дня настання відповідної події. У цій справі апеляційний суд відхилив доводи апеляційної скарги про порушення судом вимог частини другої статті 46 ЦК України, вказавши, що шестимісячний СТРОК, передбачений цією нормою, слід обраховувати з моменту настання події, а не з моменту закінчення дії воєнного стану на території держави.

У Постанові КЦС ВС від 31 травня 2023 року у справі № 177/11/20 Верховний Суд погодився з судами попередніх інстанцій про задоволення заяви про оголошення особи померлою, вказавши, що особа пропала безвісти у серпні 2014 року під час безпосередньої участі в АТО, а саме, під час виходу з оточення в районі населеного пункту Іловайськ Донецької області, тобто, за обставин, що загрожували йому смертю, до сьогодні немає відомостей щодо місця його перебування як за місцем його постійного проживання, так і за місцем проходження служби. Оскільки день вірогідної смерті точно встановити неможливо, то суди дійшли правильного висновку про оголошення особи померлою з дня набрання рішенням законної сили. Верховний Суд відхилив доводи касаційної скарги щодо передчасного задоволення заяви, до спливу двох років від дня закінчення воєнних дій, вказавши, що військовослужбовець брав участь в АТО, а його дружина звернулась до суду майже після спливу двох років після закінчення АТО.

Постанова КЦС ВС від 29 січня 2020 року у справі № 154/2135/17 вказує, що у випадку, якщо особа, яка несла військову службу, пропала безвісти у зв’язку з воєнними діями, зокрема внаслідок вогневого впливу незаконних збройних формувань під час проведення антитерористичної операції (операції об’єднаних сил), такі обставини можуть виступати підставою для оголошення судом особи померлою на підставі частини другої статті 46 ЦК України, а не визнання фізичної особи безвісно відсутньою (про яку немає відомостей про місце її перебування в місці її постійного проживання) на підставі частини першої статті 43 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 грудня 2024 року у справі 755/11021/22 виклала правовий висновок, відповідно до якого, фізична особа, яка пропала безвісти у зв`язку з воєнними діями, збройним конфліктом, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців (частина друга статті 46 ЦК України).
З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою не раніше спливу шести місяців від дня закінчення активних бойових дій на місці ймовірної загибелі фізичної особи або від дня настання події, за якої відбулася загибель фізичної особи, якщо така подія хоча й є наслідком воєнних дій, проте сталася не на території ведення активних бойових дій.

Також, у вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що конкретні воєнні дії мають територіальну і часову характеристики. Джерелом офіційної інформації про ці характеристики є Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією, затверджений наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22 грудня 2022 року № 309.

Дана категорія справ розглядається в окремому провадженні, так як статтею 293 ЦПК визначено, що окреме провадження – це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

А стаття 305 ЦПК вказує, що Заява про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою подається до суду за місцем проживання заявника або за останнім відомим місцем проживання (перебування) фізичної особи, місцеперебування якої невідоме, або за місцезнаходженням її майна.

В Україні було достатньо спроб врегулювати ринок криптовалют на законодавчому рівні. В загальному, криптоіндустрія без державного регулювання існує з 2013 року. В період технологічного прогресу та пильного нагляду з боку державних органів, питання свободи та конфіденційності зіставляються з питаннями суспільної безпеки, що призводить до вибору між приватними та публічними інтересами. В такому випадку повноцінне задоволення інтересів обох сторін неможливе, оскільки призведе до певного звуження інтересів іншої зі сторін.

Правове регулювання ринку криптовалюти у світовій практиці базується на різних підходах, зокрема, від повної її заборони в певних країнах світу до впровадження державних аналогів віртуального активу зі стабільністю його курсу.

З реєстрацією Верховною Радою України законопроекту № 3637 «Про віртуальні активи», який, як планується, повинен встановити правовий статус віртуальних активів в рамках українського законодавства, Україна ще на крок наблизилась до легалізації криптовалют. Визнання на законодавчому рівні технології блокчейн та криптовалюти, можуть суттєво вплинути на трансформацію економіки та посприяти побудові цифрової держави.

Фахівцями компанії PI Law Firm був проведений аналіз даного питання та зроблені певні висновки, якими ми хотіли б поділитись у даній статті.

Ймовірність встановлення певного статусу крипти.

Так, з прийняттям в першому читанні парламентом в грудні 2020 року законопроекту № 3637 стало зрозуміло, що у випадку правового врегулювання відносин з криптовалютою, левова доля свобод в даній сфері буде звужена до мінімуму. При цьому, одними з важливіших змін стануть доповнення до Податкового кодексу України та Цивільного кодексу України.

Правове визначення статусу віртуального активу – криптовалюти, буде перш за все направлене на ідентифікацію їх реального власника, а також встановлення шляхів використання такої валюти, що, в свою чергу, зумовлює руйнування головної ідеї – конфіденційності віртуальних активів.

Національне агентство з питань запобігання корупції віднесло криптовалюту до складу нематеріальних активів, тобто поставило її в один ряд з патентом на винахід, правами на знак для товарів і послуг, промисловими зразками.

Розглядаючи судову практику з даного питання, єдиної відповіді щодо статусу крипти також не існує. Так, в постанові Східного апеляційного господарського суду від 02.12.2020 у справі № 922/95/20 суд вказав на наявність між сторонами договірних правовідносин, визначаючи при цьому біткоїни як титульні знаки.

Київський апеляційний суд же прийняв постанову від 02.03.2021 у справі № 757/46845/19-ц, якою визначив криптовалюту, як цифрову (віртуальну) валюту, чим фактично підтвердив правомірність операцій з такою валютою через укладення публічних електронних договорів.

На межі закону.

На сьогодні чинним законодавством не заборонена діяльність із створення нових структур для забезпечення функціонування криптовалютних платформ, тобто майнинг. Також не заборонено і отримувати оплату за товар чи послугу, інвестувати за допомогою віртуального активу, не сплачуючи при цьому податків та не проходячи процедуру ідентифікації. Однак, в процесі переведення в готівку таких віртуальних активів, наприклад, при купівлі речей, відбувається трансформація віртуального активу в матеріальний, що може викликати зацікавленість з боку контролюючих та правоохоронних органів.

Наразі в Україні існує негативна практика в процесі формування висновків представниками виконавчої влади, основними з яких зазвичай є – ухилення від сплати податків, прихована підприємницька діяльність та легалізація коштів, отриманих злочинним шляхом. Не дивлячись на те, що Конституція України і передбачає презумпцію невинуватості, проте на практиці обов’язок доведення та документального підтвердження легальності походження коштів лягає на власника таких коштів (активів).

Ризик викрадення.

Як передбачено законопроектом № 3637, володіння віртуальним ключем до віртуального активу прирівнюється до володіння віртуальним активом. Таким чином за замовчуванням той, хто має доступ до криптогаманця, той і є власником криптовалюти, яка на ньому обліковується. В такому випадку, викрадення доступу до криптогаманця є основним шляхом до крадіжки криптовалюти.

Тож, у разі протиправного заволодіння віртуальним ключем віртуального активу, ефективною та першочерговою дією буде комунікація з менеджером біржі з метою відстеження шляху переказу віртуального активу та блокування криптогаманця шахрая. При цьому біржа, в свою чергу, буде керуватись власним регламентом щодо необхідності вчинення дій при виявленні підозрілих операцій.

Також слід мати на увазі, що при зверненні до менеджера біржі з метою блокування шахрайського гаманця, останній вправі вимагати від власника віртуального активу підтвердити факт звернення до уповноваженого органу державної влади (напр. до поліції) та початку проведення розслідування.

Такими документами можуть бути:

• заява про вчинення злочину до відділу поліції з відміткою про її реєстрації, з нотаріально посвідченим перекладом на англійську мову;
• витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань з нотаріальним перекладом;
• адреса електронної пошти уповноваженого органу державної влади, до якого була подана заява. Ефективніше буде надати адресу електронної пошти особисто слідчого, який буде вести справу.
• копії документів та листування в електронному вигляді з менеджером біржі.

Усі ці питання випливають з невизначеного статусу криптовалюти, а позитивним є лише те, що у разі наявності ознак шахрайства, це не заважає проводити досудове розслідування в порядку, що передбачений кримінально-процесуальним кодексом України.

Надійний постачальник послуг є першочерговим питанням.

Основними послугами, які біржа надає власнику віртуального активу є можливість отримання пасивного доходу на коливаннях курсу криптовалюти, комісійні відсотки та зручне розрахункове обслуговування. Водночас, у разі набрання чинності законопроектом № 3637, здійснення будь-яких правомірних дій з віртуальними активами буде можливим виключно через постачальника послуг криптообмінників та бірж.

Перед тим, як почати співпрацювати з біржою, необхідно звернути увагу на регламент роботи такої біржі та її акредитацію, а також детально ознайомитись зі звітами про діяльність. Не зайвим буде також отримати відгуки про сервіси біржі на профільних форумах та здійснювати періодичний моніторинг інформації щодо даної біржі.

Актуальним питанням залишається також доречність використання послуг, що пов’язані з обігом віртуальних активів, оскільки в даному випадку постає вибір – чи мати незабезпечений віртуальний актив чи отримати надійний правовий захист, відповідно до профільного законодавства.

Наявність надійного захисту.

Протягом останнього часу почастішали випадки, при яких особи, що надають послуги з управління криптогаманцем, пропонують укласти договір доручення в простій письмовій формі. Проте, у випадку втрати активу – криптовалюти повіреним, виникає питання забезпечення належного виконання зобов’язання за договором, оскільки серед переліку об’єктів права власності, що передбачені Цивільним кодексом України, криптовалюта відсутня.

З урахуванням відсутності на сьогоднішній день нормативно-правового регулювання, здійснення операцій з віртуальними активами містить в собі безумовний ризик, який, в свою чергу, зумовлює необхідність до пристосування до наявних правових механізмів з переходу криптовалюти в «кєш» і навпаки. У разі введення в дію законопроекту № 3637, він може слугувати рушійною силою розвитку ринку криптовалюти та її юридичного захисту.

Легалізація ринку віртуальних активів в Україні дозволить вивести операції з віртуальними активами на відкритий ринок, компаніям, що спеціалізуються на криптовалютах – реєструвати бізнес, офіційно працювати з банківською системою та залучати іноземні інвестиції, а місцевим блокчейн-фахівцям – розвивати екосистему проектів в українській юрисдикції. 

Наразі складно визначити майбутнє віртуальних активів в Україні, проте не викликає сумніву той факт, що суспільні потреби та технологічний прогрес не мають зворотної дії і вимагають спільноту пристосовуватись до вимог сучасності.

Доволі часто виникають ситуації за яких при розлученні колишнє подружжя має наміри розподілити не тільки спільно нажите, а й борги, що були набуті за час спільного проживання. Такі ситуації не поодинокі та, як правило, стають причиною тривалих судових суперечок.

Під «зайвими» боргами у цій статті маються на увазі борги, які заявляються іншим з подружжя як такі, що набуті подружжям спільно і підлягають рівномірному поділу між сторонами, шляхом подачі зустрічного позову.

Для того щоб відокремити борги, набуті одним з подружжя, як такі, що є спільними та підлягають розподілу між сторонами, необхідно визначити період протягом якого чоловік та дружина проживали спільно однією сім’єю. Разом з цим, правочин, на підставі якого такі боргові зобов’язання виникли, повинен бути укладений подружжям під час шлюбу.

Верховний Суд у справі № 367/7110/14-ц зазначив, що квартира, придбана за кредитні кошти, отримані подружжям під час шлюбу, відтак, право на це майно в рівних частках набули і позивач, і відповідач, при цьому боргові зобов`язання є спільними для обох із подружжя, незалежно від того, із ким із подружжя укладений кредитний договір.

У пункті 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.12.2007 року № 11
«Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», судам роз’яснено, що до складу майна, що підлягає розподілу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов’язаннями, що виникли в інтересах сім’ї. Якщо наявність боргових зобов`язань підтверджується відповідними засобами доказування, такі боргові зобов`язання повинні враховуватись при поділі майна подружжя.

Згідно з ч.3 ст.61 Сімейного кодексу України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, у тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ч.4 ст.65 Сімейного кодексу України, договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 30 червня 2020 року у справі
№ 638/18231/15-ц зазначила, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї. Якщо наявність боргових зобов’язань підтверджується відповідними засобами доказування, такі боргові зобов’язання повинні враховуватись при поділі майна подружжя.

В Постанові Верховного Суду від 13.02.2020 року у справі №320/3072/18, Судом зазначено, що суди дійшли правильного та обґрунтованого висновку про те, що спірне нерухоме майно, придбане подружжям під час перебування у шлюбі та за кредитні кошти, які використані в інтересах сім`ї, а тому таке майно підлягає поділу між ними в рівних частинах.

Таким чином, необхідною умовою для надання майну, яке отримане одним з подружжям за відповідним договором, статусу такого, що відноситься до об’єкту спільної сумісної власності є саме мета укладення договору або в інтересах сім’ї або у власних (особистих) інтересах, не пов’язаних з сім’єю.

Не рідко зустрічаються випадки, за яких один з подружжя, зловживаючи своїми правами намагається через суд поділити власні (особисті) борги з іншим з подружжя шляхом надання таким боргам статусу спільної заборгованості.

Для ефективної побудови стратегії захисту необхідно чітко усвідомлювати основні правила та практику, що склалась в подібних правовідносинах.

Так, сам по собі правочин жодним чином не підтверджує той факт, що грошові кошти, отримані одним з подружжя в результаті укладення такого правочину, були витрачені на придбання певного майна, що є спільною сумісною власністю подружжя.

В постанові від 30.01.2019 року у справі № 372/1558/16-ц, Верховний Суд вказав, що наявна в матеріалах справи розписка не дає підстав для висновку, що договір позики укладено в інтересах сім’ї, а одержані в борг грошові кошти витрачені в інтересах сім’ї, оскільки доказів про надання дружиною згоди на укладення договору позики, як і доказів про те, що вона знала про існування такого договору та про придбання спірних будинку й земельної ділянки за одержані в борг за розпискою грошові кошти, не надано.

Згідно з ч.1 ст.81 Цивільно-процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Отже, для ефективного захисту від неправомірної поведінки іншого з подружжя в даному питанні, будувати захист необхідно саме на ініціюванні перед судом питання про недоведеність іншою стороною процесу факту, що такі надумані «борги» були набуті в інтересах сім’ї, а не у власних особистих цілях.

Не зайвим буде також клопотати щодо необхідності проведення судово-технічної експертизи відповідного (спірного) документу, де поставити експерту питання, що стосуються наявності/відсутності факту збігу часу виконання підпису на документі з часом його фактичного укладення, чи відповідає підпис особи, яка вказана в документі її реальному підпису, а також ініціювати допит свідків, які приймали безпосередню участь при укладенні правочину, з метою встановити розбіжність у свідченнях.