Категорія: Публікаціі

Свобода слова та право на вільне вираження власної думки існує лише до моменту, поки не порушує права іншої (інших) осіб. Право на свободу слова і вільне вираження власних поглядів кореспондується з обов’язком не поширювати про особу недостовірну інформацію, а також інформацію, яка принижує її честь, гідність та ділову репутацію. У разі ж порушення такого права щодо інших осіб, засобом захисту буде звернення до суду з вимогою визнати поширену інформацію недостовірною та зобов’язати особу, яка таку інформацію поширила її спростувати.

Адвокатами PI Law Firm було детально проаналізоване дане питання, в тому числі на практиці, про що піде мова далі у цій статті.

Діюче законодавство України, що регулює питання забезпечення захисту осіб від поширення недостовірної інформації є досить неефективним та таким, що потребує суттєвих змін, оскільки ним не охоплюються більшість сфер суспільного життя та не вирішуються проблеми достатнього захисту інформації.

Цивільний кодекс України 2004 року закріплював «презумпцію недостовірності негативної інформації», тобто – негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, доки не буде доведено протилежне.

Однак Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про інформацію» та Закону України «Про доступ до публічної інформації», що був прийнятий 27.03.2014 року, такий принцип презумпції був вилучений з цивільного законодавства, що суттєво змінило стан справ в даній сфері, поклавши тягар доведення недостовірності інформації на позивача.

 Статтею 30 Закону України «Про інформацію» визначено, що оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

В постанові Пленуму Верховного Суду України № 1 27.02.2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» Верховний Суд зазначив, зокрема, що до оціночних суджень відносяться думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які є вираженням суб’єктивної думки і поглядів відповідача, і які не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати.

Водночас, використання певних мовних конструкцій здатне з твердження про фактичні дані створити оціночне судження. Як наприклад, форма припущення і власної думки (оцінки) перетворює твердження про факт в оціночне судження особи. Оціночні висловлювання не містять в своєму складі фактичних даних, так як зазвичай виражені з застосуванням мовних засобів не у стверджувальній формі, а саме, як припущення, з використанням слів та словосполучень: «ймовірно», «можливо», «схоже на те», «на мою думку», «думаю що», «у мене склалось враження» тощо.

Аналізуючи справи Європейського суду з прав людини на предмет дотримання положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, прослідковується певна практика висновків. Так, Європейський суд зазначає: «Якщо існування фактів може бути підтверджене, правдивість оціночних суджень є нездійсненною і порушує свободу висловлення думки як таку, що є фундаментальною частиною права, яке охороняється статтею 10 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини. Однак, навіть якщо висловлювання є оціночним судженням, пропорційність втручання має залежати від того, чи існує достатній фактичний базис для оспорюваного висловлювання. Залежно від обставин конкретної справи, висловлювання, яке є оціночним судженням, може бути перебільшеним за відсутності будь-якого фактичного підґрунтя».

Разом з цим, Європейський суд у рішенні від 29.05.2005 р. у справі «Українська прес-група» проти України» (Ukrainian Media Group v. Ukraine), заява № 72713/01 зазначає, що вимогу доведення правдивості оціночного судження виконати неможливо, отже, ця вимога порушує свободу вираження думки як таку, а вона є основною складовою права, гарантованого статтею 10 Конвенції.

Також слід звернути увагу, що оціночне судження, виражене в образливій формі, не тягне за собою відповідальності як за висловлення оціночного судження лише тоді, коли воно має під собою достатнє фактичне підґрунтя і не є надмірним, враховуючи також ситуацію та ті обставини, за яких відбувалось поширення висловлювань. В таких випадках Європейський суд зазначає, що навіть у разі, коли твердження прирівнюється до суб’єктивної оцінки, адекватність втручання може залежати від того, чи існує достатня фактична підстава для спростовуваного затвердження, оскільки навіть суб’єктивна оцінка, яка не має під собою ніякої фактичної основи, може бути надмірною (рішення у справі «Де ГАЕ і Гійселс проти Бельгії» від 24 лютого 1997 року).

Отже, перед зверненням до суду за захистом свого порушеного права на повагу до честі та гідності, маючи на меті визнати поширену інформацію недостовірною, необхідно визначити, чи можуть поширені висловлювання бути перевірені на предмет їх відповідності фактичним даним та дійсності, а також те, чи не є таке оціночне (суб’єктивне) судження надмірним втручанням.

В юридичній практиці та в бізнесі в цілому нерідко трапляються випадки, за яких особи, укладаючи певний правочин, мають намір реального вчинення іншого правочину, яскравим прикладом такого є укладення договору дарування замість купівлі-продажу з метою ухилення від сплати податків. Удаваний правочин укладається без наміру створити правомірний юридичний результат. Волевиявлення в ньому направлено на досягнення певного правового ефекту, але в той же час сторони домовляються про інші правові наслідки, ніж ті, які, згідно з законом, є результатом даного волевиявлення.

Норми законодавства визначають удаваний правочин як такий, що вчиняється сторонами для приховання іншого правочину, який вони реально вчинили. Як наслідок, укладення таких удаваних правочинів можуть спричинити порушення прав третіх осіб, які не є стороною даного правочину, проте, у зв’язку з його укладенням, їх права щодо певного об’єкту суттєво звужуються.

Для відновлення порушених прав виникає необхідність звернутись до суду з позовом про визнання правочину удаваним. Що ж стосується доказової бази, для доведення такої удаваності, існують певні складності у зв’язку з тим, що, як правило, удавані правочини укладаються між сторонами, що перебувають у дружніх та довірливих відносинах між собою.

В даній статті фахівці PI Law Firm підготували певний алгоритм дій, виконання якого збільшить шанси встановити справедливість та відновити порушені права.

За загальним правилом, обов’язок доказування покладається на позивача. Специфіка удаваного правочину полягає в тому, що такий правочин тісно пов’язаний з іншим правочином, для прикриття якого він власне і вчиняється, і зазвичай є таким, що не відповідає нормам цивільного законодавства України – є удаваним. Другий правочин, який сторони мають намір насправді вчинити може бути як дійсним, так і недійним, в залежності від того, наскільки він відповідає вимогам, закріпленим, зокрема в статті 203 Цивільного кодексу України.

Прихований правочин завжди підлягає оцінці на предмет його відповідності загальним умовам, необхідність дотримання яких передбачена чинним законодавством. Разом з цим, сам по собі факт його прикриття іншим (удаваним) правочином не може слугувати самостійною підставою для визнання такого правочину недійсним.

Звертаючись до суду з вимогами про визнання правочину удаваним, позивач має довести:

• Юридичний факт укладення правочину, який, на думку позивача, є удаваним.
• Спрямованість реального волевиявлення сторін при укладенні удаваного правочину на встановлення інших цивільних правовідносин, які були реальною метою сторін, яку вони мали намір приховати удаваним правочином.
• Виникнення між сторонами удаваного правочину інших прав та обов’язків, ніж ті, що встановлені таким правочином.

Головним юридичним фактом, який підлягає встановленню судом є дійсна спрямованість волі сторін правочину, а також з’ясування питання про те, чи не є такий правочин таким, що спрямований на приховання іншого (реального) правочину, а якщо такий факт приховання буде встановлений, то встановити дійсний правочин, який сторони мали намір вчинити. За таких обставин, для визнання правочину удаваним, позивачу необхідно надати відповідні докази, а суду встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення певної особистої користі, а їх дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників. На це також вказує Верховний Суд в постанові від 18.11.2020 року у справі № 357/3132/15-ц.

До позовної заяви про визнання правочину удаваним необхідно обов’язково додати письмові докази, які можуть засвідчити факт перебування сторін удаваного правочину зовсім в інших правовідносинах, ніж ті, які нібито визначені в такому правочині. Такими доказами можуть виступати показання свідків, клопотання про виклик яких має бути подано одночасно з поданням позову або під час судового розгляду, а також електронне листування, в тому числі з використанням електронних месенджерів Viber, Telegram тощо, висновки експертів.

Проте, нерідкі випадки відмови судів у задоволенні вимог про визнання правочину удаваним. Наприклад, під час розгляду справи № 204/1764/17 Верховним Судом було зазначено, що позивач не надав належних та допустимих доказів спрямованості волі сторін спірного договору дарування на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені цим договором, та настання між сторонами такого договору інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені договором дарування.

У справі № 183/3117/17 Касаційний цивільний суд у складі ВС зазначив, що відмовляючи у задоволенні позову про визнання удаваним договору купівлі-продажу, суд першої інстанції, з доводами якого погодився суд апеляційної інстанції, правильно виходив із того, що позивачем не доведено наявність правових підстав для визнання правочину удаваним.

Як свідчить судова практика з даного питання, основною причиною відмови судами у задоволенні позовних вимог про визнання правочину удаваним є не доведення позивачем належними та допустимими доказами того факту, що волевиявлення сторін спрямоване на настання інших цивільно-правових відносин ніж ті, що встановлені правочином, який є предметом спору – удаваним правочином.

Разом з цим, суди відмовляють у задоволенні позову і в тому випадку, коли при зверненні до суду позивачем обрано неправильний спосіб захисту. Наприклад, доволі часто позивач, звертаючись до суду, просить визнати правочин недійсним з підстав його удаваності, що суперечить законодавству, оскільки суд встановивши удаваність правочину, визначає який насправді правочин вчинили сторони та застосовує відповідні норми законодавства які регулюють спірні правовідносини.

Таким чином, при зверненні до суду з відповідним позовом, слід звернути увагу, як на спосіб захисту порушених прав, так і на докази, якими підтверджуються обставини укладення удаваного правочину.

Питання досить складне та неоднозначне. Проте, з огляду на недосконалість українського законодавства, однозначна відповідь на це питання й досі відсутня. Що, в свою чергу, зумовлює численні дискусії в юридичній спільноті та серед представників бізнесу.

Процес розвитку інформаційних технологій здійснив свій вплив і на фінансову систему. Зараз уже мало кого здивуєш словами “блокчейн”, “біткойн”, “токен” або “криптовалюта”. Одних тільки різновидів криптовалют уже налічується понад 50. У зв’язку з цим у бізнес-середовищі все частіше виникають питання використання криптовалюти в своїй діяльності, зокрема і стосовно можливості формування статутного капіталу з її допомогою.

Однією з найпопулярніших криптовалют в Україні, та й у цілому в усьому світі, безсумнівно, є Bitcoin. Криптовалюта (Bitcoin) –це вид цифрової валюти, емісія й облік якої засновані на асиметричному шифруванні та застосуванні різних криптографічних методів захисту. Функціонування системи відбувається децентралізовано в розподіленій комп’ютерній мережі на основі технології Blockchain.

Повертаючись до питання можливості внесення криптовалюти Bitcoin до статутного капіталу, слід зазначити, що вимоги нормативно-правових актів України, які регулюють діяльність господарських товариств, не передбачають заборони на здійснення такої операції.

Враховуючи той факт, що Bitcoin не виведений із цивільного обороту в Україні і за своєю технологічною суттю є сукупністю інформації, що має монетарне вираження, а згідно з нормами Цивільного кодексу України до об’єктів цивільних прав належать інформація й інші матеріальні та нематеріальні цінності і блага, то можна зробити висновок про можливість внесення до статутного капіталу юридичної особи криптовалюти Bitcoin і відображення її на балансі компанії як нематеріального активу.

Таким чином, можна стверджувати, що можливість внесення до статутного капіталу криптовалюти Bitcoin існує. Але також слід ураховувати, що на сьогодні в Україні склалася негативна правозастосовча практика навколо криптовалют. Судова практика, що сформувалася в процесі розгляду спорів, пов’язаних із використанням Bitcoin, також не на боці власників такий криптовалюти. Суди в нашій країні вважають криптовалюту віртуальним майном, яке не має матеріальних ознак, що унеможливлює захист майнових прав на Bitcoin. У зв’язку з цим доцільність внесення криптовалюти Bitcoin до статутного капіталу підприємств, ураховуючи умови українських реалій, залишається під сумнівом.

Деякі небезпідставно зауважують, що в разі зацікавленості бізнесом з боку правоохоронних органів його власники зможуть зберегти свої активи, виражені в криптовалюті Bitcoin. Але при цьому існує й низка чинників, що можуть призвести до негативних наслідків. Відсутність будь-яких роз’яснень із боку фіскальних органів України та відсутність визначення на законодавчому рівні правового поля роботи із зазначеним активом ускладнює використання криптовалют в активах компаній. Враховуючи, що до сих пір правовий статус криптовалюти Bitcoin не визначено, подальші наслідки її використання в статутному капіталі залежатимуть виключно від позиції, яку прийме наш законодавець стосовно такої форми валюти.

Загалом слід зазначити, що в Україні, яка входить до топ-5 за кількістю користувачів Bitcoin-гаманців і де здійснює свою діяльність найбільше на території СНД Bitcoin-агентство Кuna, ситуація з відсутністю нормативного регулювання поводження з такою формою, як криптовалюта, є неприйнятною. У таких країнах, як США, Німеччина, Японія, Франція, Фінляндія, не лише дозволено обіг криптовалюти, а й законодавчо визначено правовий режим, роз’яснено поняття Bitcoin та інших криптовалют, а також сформовано відповідну судову практику. У будь-якому разі, вирішення ситуації, що склалася, – це виключно справа часу. Невідомим залишається лише шлях, яким піде український законодавець у питанні легалізації обігу криптовалют. А поки що їх використання в статутному капіталі компанії залишається не більш ніж даниною тренду та “фішкою”, яка виділяє таку компанію на тлі інших.